Є тільки два способи прожити своє життя. Перший - так, ніби ніяких чудес не буває. Другий - так, ніби все на світі є дивом!
Альберт Ейнштейн
Главная » Статьи » Український стиль

"ГОЛОВНІ УБОРИ УКРАЇНСЬКИХ СЕЛЯН ДО ПОЧАТКУ XX ст."

Серед компонентів одягу українських селян кінця XIX — початку XX ст. важливе місце посідають головні убори. У різноманітних формах та способах ношення вони зберегли багато давніх традицій, архаїчних рис та нашарувань різних епох.

Мета нашої статті — дати етнографічну характеристику деяких основних типів головних уборів і зачісок українських селян на основі музейних колекцій, польових досліджень та літературних джерел.

У зв’язку з тим, що головні убори певною мірою зумовлені зачісками, звернемо увагу і на цю сторону народного побуту, в якому простежується тонке розуміння краси, високе почуття поміркованості й такту

Мініатюри старовинних рукописів засвідчують, що слов’янські дівчата носили розпущене волосся — проділ. Ця традиція довгі роки зберігалася і в побуті українських дівчат; пережитком цього можна вважати те, що на Поділлі на знак жалоби жінки носили розпущене волосся.

Для дівчат характерні здебільшого зачіски в одну або дві коси, зачіска в дрібненько плетені кіски («дрібниці») була поширена серед дівчат Поділля, Київщини та Полтавщини. Подільські дівчата заплітали волосся в багато попліток («дрібниці») і закладали на голові у вінок. Волинянки заплітали коси у чотири поплітки («батіжок»). На Слобожанщині робили начоси на висках («косиці», «косички»). На Житомирщині дівчата заплітали волосся у дві коси, кожна з яких плелася в чотири, шість, а навіть і вісім попліток.

У свята дівчата носили розпущене волосся, прикрашене живими або штучними квітами і стрічками. В деяких місцевостях Прикарпаття (Дидьова, Локоть, Лавочне) був поширений старовинний звичай подовжувати волосся штучними «косами» з червоної бавовняної волічки.

На Гуцульщині дівчата заплітали в косу нитку («шварку»), на яку нанизували мосяжні гудзики. З метою прикріплення коси, її густо обплітали червоною вовною («попліткою»). Для збереження зачіски («упліт») дівчата прив’язували кінці кіс на тім’ї червоною стяжкою. Всю зачіску закосичували живими квітами. Щоб волосся над чолом добре трималося, його іноді намазували медом (с. Розтоки на Івано-Франківщині).

Варто відмітити, що на Гуцульщині був поширений звичай, за яким, доки старша сестра не вийшла заміж, молодшим не можна заплітатися у шовний убір, а також подібно як і на Поліссі, Волині та Прикарпатті, тут побутувала традиція відтинання коси («рубати косу») при одруженні, появу якої Д. К. Зеленій відносить до часів уникання жінок іншого роду. Той, хто викрав дівчину, втинав її косу і вона залишалася у нього дружиною.

Лемкині сплітали волосся в одну косу, яку опускали на плечі. Кінець коси зав’язувався червоною шовковою стяжкою. На Закарпатті дівчата також сплітали волосся у коси («плетіни»), а вже на Прикарпатті заплітали в дві коси, при цьому голову пов’язували різнобарвною вовняною опояскою, і на потилиці звисали жмути червоної вовни («бовтиці»). Покутянкн ж робили проділ на тім’ї і заплітали над вухами дві коси («критки»), які укладалися довкруг голови у вінок.

Головні убори дівчат суттєво різняться од жіночих. Першим притаманна велика різнорідність і багатство кольорів, тоді, як заміжні жінки носили простий убір.

Характерна особливість дівочих головних уборів полягала у тому, що верх голови (маківка) завжди лишався відкритим. Звідси й форма вбрання мала вигляд вінкоподібної.

Головні убори дівчат відзначаються багатством локальних відмінностей щодо способу ношення. Вінки, наприклад, завжди були святковою прикрасою. їх оздоблювали здебільшого волічковими уплітамн герданами зі скляних намистин, а обрядові—листками позолоченого барвінку тощо.

Відомості про дівочі зачіски і звичай прикрашати голову вінками з квітів знаходимо в літературі XVII ст., а також у мемуарах багатьох мандрівників, які побували на Україні. Цікаві спостереження про го- ловні прикраси і убори дівчат подав П. Алеппський (середина XVII ст.) та інші.

Буковинські гуцулки носили вінки з стеклярусу і стяжок, штучних квітів І павиних пер («Карабулі»). На весілля одягали убір, зробле­ний з гальонів, герданів та стяжок, його накриття внизу над чолом було оздоблене круглими металевими бляшками, збоку квіти, а угорі при­кріплялася китиця з трави («ковелю»). Святковим дівочим убором була «капел юшиня», головка якої шилася з житньої соломи. Плетінка ви­плетена з 5-ти стрічок. Начільна частина убору внизу підтята, а вгорі піднесена, гострою нчаста. Головка (крім чолової частини) нашита 6-ма герданами. На чоловій частині й денці прикріплялися квіти з фарбова­них дерев яких стружок та різноколірного паперу. Між герданами розміщували золотисті смужки. Над чоловою частиною затикали іноді пера («павуни»).

Великою різноманітністю форм і оздоблень відзначалися весільні го­ловні убори дівчат (див. малюнки).

Були розповсюджені також плетені з червоної волічки упліти, гердани, трісульки, які сплітали у своєрідний шоломок. У центральних областях дівчата носили «набрівник» з шовкової тканини, кінці якого зав’я­зували над чолом. Волосся на тім’ї залишалося відкритим.

У свята дівчата прикрашали коси квітами або дрібними перами, які вмочували в розтоплений віск і наклеювали позліткою («шумихою»). Поверх них накладали різнокольорові шовкові стяжки, кінці яких опус­кали на плечі. На Східному Поділлі побутував обруч-кибалка, виріза­ний з товстого паперу. Над самим чолом на кибалку накладали ву­зеньку стрічку з золотої парчі, а потім клали стрічки одна вище іншої так, щоб було видно пружок. Кибалку і коси прикрашали квітами з червоних, зелених, синіх і жовтих вузеньких стяжок. За вуха затикали пучки дрібненького барвінку, «качурині кучері» та павині пера, на плечах стелилися по двадцять довгих кінців різнокольорових стрічок. У коси вплітали кісники і квітчали їх червоними квітами та стрічками.

За народним звичаєм заміжнім жінкам не можна було ходити з відкритою головою — («світити волоссям»), бо це вважалося за велику ганьбу. Такий звичай є певно пережитком давнього звичаю закривати все обличчя. На Слобожанщині, наприклад, вважалося, що коли заміжня жінка вийде на вулицю з непокритою головою, то обов’язково буде неврожайний рік, або погине худоба. Простоволоса (без головного убору) жінка за іншими народними віруваннями мала чародійну силу, як от відьма або чарівниця. На Закарпатті існувало повір’я: якщо жінка без хустини вийде на вулицю, то в неї влучить грім, а залишити заміжню жінку без головного убору («опростоволосити») за старовинним народним звичаєм означало знеславити її заміжжя. Тому на стародавній Русі були навіть судові доходження-справи, бо скинути головний убір або розв’язати пояс жінці означало зганьбити її, нарушити подружжя. Коли чоловік хотів розлучитися з жінкою, то знімав із неї головний убір-покривало і тим самим назавжди розривав подружню спільність6.

Перші відомості про головні убори заміжніх жінок зустрічаємо вже в староруському пам'ятнику XI ст. «Ізборнику Святослава», в якому зга­дується жіноча намітка. Па знатних українських «паніях», змальованих у праці А. Ригельмана, знаходимо також характерну для головних уборів слов'ян намітку, або замість неї парчевий очіпок — «кораблик», що зберігся до початку XX ст. в центральних областях України. В описові майна Самойловича (кінець XVII — поч. XVIII ст.) згадується поряд з іншими тканинами кисея й серпанок, які вживалися для наміток жінками козацької старшини.

Зачіски заміжніх жінок помітно відрізнялися від дівочих. Перші заплітали волосся в коси і розділивши по половині, зав'язували в жгут, звивали в плоский клубок на потилиці і притримували очіпком. Така зачіска була характерна для лемкинь. Натомість бойкині заплітали волосся в дві коси, котрі продовжували «уплітами» з червоної вовни. У спущене на плечі волосся вкладали очіпок, зроблений з кольорової хустки, і тісно зав’язаної на дерев’яний обруч. Очіпок оздоблювали низкою великих приколок з блискучими золотистими головками.

Невід’ємною частиною головного убору заміжніх жінок були очіпки. Підкладки під очіпок мали різні назви: кибалка, гибалка, хомевка, обруч, кичка. Цей цікавий у генетичному плані головний убір заміжніх жінок пішов певно від перев’язки, якою убирали волосся довкруги голови. Кибалку виготовляли із конопляного шнурка або скрученого шматка полотна чи іншого матеріалу. її накладали на голову і закручували волосся, а потім це робили із очіпком, який пов’язувався хусткою.

Очіпки виготовляли з білої або кольорової ажурно в’язаної сітки, а збоку обшивали білим полотном (Західне Поділля) або червоним сукном (Прикарпаття). На потилиці очіпок стягувався шнурком. На Прикарпатті (Соколівський р-н) побутували очіпки у вигляді ажурно плетеної шапочки. Такий очіпок жінка надівала на весіллі і носила доки не ставала матір’ю. Поверх очіпка пов’язували хустку.

На півдні України жінки носили очіпки-каптури з круглим дном, що виготовлялися в Одесі. Широковживаними головними уборами були ко­раблики, як це зафіксовано в ілюстраціях до книги А. Ригельмана. У XVII ст. їх виготовляли з парчі, оксамиту, а відворот з хутра (Слобожанщина).

На Волині побутували сітчасті очіпки, які носили з переміткою. Каптурки за часом походження були значно пізніші. їх виготовляли з кольорового ситцю або шовку з декоративним зубчатим виступом. Варто відмітити, що очіпок, який одягала молода на весіллі, мав бути символом щастя в новій сім’ї.

На Україні, як і в інших слов’ян, поширені були полотняні головні убори, про давність побутування яких дізнаємося із літописних згадок XI ст., а також із свідчень середньовічних арабських письменників тощо. На основі цих пам’яток можна твердити, що матеріалом для виготовлення уборів слов’янських жінок був шмат полотна, витканого з найтоншої пряжі, т. зв. убрус. Ця назва збереглася на Україні й досі. Він мав безліч назв: плат (Волинь, Західне Полісся), завивало (Полісся), серпанок (Південне Полісся), перемітка, рантух (Львів­щина, Гуцульщина, Буковина), примітка (Івано-Франківщина), завійка (Прикарпаття), намітка (Подніпров’я), ручник (Буковина), рубок (Лемківщина). Незважаючи на локальні назви та відмінності у способі ношення, це був довгий шмат полотна (до 3-х метрів), вужчі краї якого прикрашалися тканим переборним орнаментом, що мав назву переміткові забори.

На Україні цей убір носили по-різному. Намітку пов’язували на зразок низького циліндра, інколи високого зрізаного конуса. Кінці намітки скріплювали на потилиці й опускали їх по плечах, інколи майже до самої землі (північна Волинь) або спереду вище колін. Намітку зав’язували півкругом над чолом (Покуття), плоско (Полісся), на Наддністрянщині за старовинним звичаєм все полотнище перемітки обвивали щільно навколо голови й шиї і лише кінці звисали на плечах, або ж один кінець лишався на плечах, інший на грудях. На Буковині жінки укладали перемітку-ручник так, що її довге полотнище вільно стелилося на плечах. Все іполе буковинських переміток було заповнене вузенькими і дрібновзорними смужками («баточками») або дрібними мотивами в розкидку, а на кінцях розташовувався комплекс поперечних узорних смуг. На Буковині не лише заміжні жінки, але й дівчата обкручували голову полотнищем-завійкою.

Молодиці і літні жінки-гуцулки покривали голову білим очіпком, накладаючи на нього вузький, але довгий завій — перемітку з домотканого полотна («рантух»). У деяких місцевостях Гуцульщини (Шешори Косівського р-ну) перемітку над чолом морщили. У Яворові на Гуцульщині поверх білої перемітки одягали ще червону квітчасту хустку.

Головним убором жінок Прикарпаття була завійка — шмат найтоншого полотна квадратної форми з узорнотканими кінцями по двох паралельних сторонах («півка», «завійка»). Завійку складали по діагоналі і зв’язували як хустку. На Львівщині (Яворів, Городок) і на Івано-Франківщині (Городенка) побутували узорноткані або вишивані «бавниці» («бабниці») — рудимент перемітки. Вона оздоблювалася бавницевим узором, що поєднував у собі кілька способів вишивання косичкою, зубцями, прутиком, стебнівкою та іншими. В колориті узорів переважав червоний колір. У дні посту або траурні дні жінки носили бавниці з узором чорного, синього й фіолетового кольорів.

У південних частинах Київщини та Чернігівщини намітка мала форму хустки з тканою червоною смужкою на краях.

Шапка — село Стеблівка Хустського району Закарпатської області; шапка-«джумега» — село Космач Косівського району Івано-Франківської області; шапка-«шлик» — село Ясіня Рахівського району Закарпатської області; шапка-«клапаня», капелюх та капелюх-«крисаня» — Гуцульщина; шапка лемківська; шапка-«шоломок» — Ровенщина; капелюх — село Новий Яр Яворівського району Львівської області; капелюх — місто Городенка Івано-Франківської області; капелюх — село Дорогичівка Заліщицького району Тернопільської області.

Незважаючи на різний спосіб ношення намітки, традиційне її біле полотнище збереглося скрізь по Україні.

Перехідною формою головного убору від переміток до фабричних хусток був доморобний тканий матеріал з тонкої вовняної пряжі на лляній або бавовняній основі («старовіцькі хустки»). Вони побутували ще на початку XX ст. на Поліссі і Покутті. Хустки мали найширше побутове застосування як у селі, так і в місті. Вони виготовлялися з різних матеріалів (доморобного лляного полотна, фабричних різнобарвних тканин тощо).

 

 

Пов’язання голови двома хустками, село Богуші Березнянського району Ровенської області.

Полотняні хустки вишивали кольоровими, здебільшого червоними нитками геометричним і рослинним орнаментом. У геометричних композиціях переважали узори з елементами трикутників, прямокутників та ромбів. Рослинні форми орнаменту складалися з квіток («вінок») або гілочок («на корінь») — (Львівщина). Часто бережки хусток обрамлювала декоративна кайма, а середина заповнювалась розкидними мотивами (Волинь, Прикарпаття). Іноді на кінцях робили китиці з кольорової заполочі.

Особливе значення хустка мала у весільному обряді. Вишиваною хустиною молода перев’язувала своєму нареченому руку на знак згоди, їх дарували старостам, боярам, свахам.

Існують різні способи пов’язування хусток. Найбільш поширені з них — пов’язування хустки на потилиці (Гуцульщина), на підборідді (Поділля), над чолом, що характерно для східних областей України (Полтавщина). Крім цих основних способів, були ще різні локальні особливості та варіанти з багатою народною термінологією (на «заушні», на «гладко», «по-молодицьки», «в калач» і т. п.). У північних районах Чернігівщини пов’язки були високими, а вже на південь ставали нижчими. На Херсонщині, наприклад, хустка зав’язувалася дуже низько, навіть не закривала верхньої частини голови.

Чоловічі головні убори, як і жіночі, гармонували із зачісками. Чоловічі зачіски є важливою сторінкою народного побуту та гігієни.

Найдавніші відомості про зачіски чоловіків зустрічаємо у творах арабських письменників VIII—X ст. Вони описують похоронні звичаї, вказуючи, що деякі з чоловіків стригли собі волосся на голові або фарбували бороду. Інші арабські мандрівники відмічають, що всі голили бороду або сплітали її на зразок кінської гриви і фарбували жовтою фарбою. У стародавній Русі чоловіки носили довге волосся, на потилиці рівно втяте, а над чолом коротке. Часто волосся заплітали в косу. Проте у XVII ст. чоловіки вже стриглися в «кружок» («під макітру»). Така зачіска збереглася на Україні до першого десятиріччя XX ст. (Поділля). Була поширена і зачіска «під ворота», коли волосся втиналося довкруг голови, а на потилиці залишалося дещо довшим. Так підстригалися й гуцули, які до початку XX ст. носили довге розпущене волосся. Його іноді намазували маслом і розділяли проділом. Буковинські ж гуцули мали довге волосся, бороду і вуса. Проділ робився збоку

Як засвідчують фрески XI—XII ст. найдавнішим типом головного убору чоловіків, як формою так і матеріалом, була шапка. Ця стародавня традиція збереглася і нині. Селяни взимку носили шапки з овечого хутра або суконні з хутряною опушкою. На території всієї України відомі були також високі циліндричні, рідше півсферичні або конусовидні шапки з овчини або з іншого хутра — кучма, капуз. Циліндрична форма смушевих шапок переважала на Поділлі й на півдні Волині. На півдні і південному заході України побутували конічної форми шапки зі зрізаним верхом (шоломки, йоломки), на Чернігівщині і на півночі та північному заході Волині — шапки рогаті.

 

Пов’язання голови домотканою хусткою, село Косоричі Рокитнянського району Ровенської області.

На Поділлі і на півдні Волині чоловіки носили «мазниці» — великі чорні смушкові шапки циліндричної форми з суконним дном. На Поліссі й Прикарпатті поширені були кучми з чорної вовни з верхом синього або чорного сукна. Подоляни за звичаєм після смерті жінки чи дитини ходили без шапки кілька днів.

Основними формами головних уборів українських селян західних областей України були фетрові повстяні шапки («магерка», «шоломок»), виготовлені з коричневої або сірої повсті.

Гуцули носили чорні фетрові капелюхи («кресаня»), дно яких обводилося золотистим галоном, мосяжною узорною бляхою («басман») або різнокольоровими шнурками («байорками»), («черв’ячками»).

Взимку гуцули носили клепаню з червоного або темносинього сукна, підбиту баранком і облямовану лисячим хутром. Покриваючи голову і вуха, клепаня сягала попід шию, де зав’язувалася на вузол, заслоняючи обличчя (крім очей, носа, уст). Кінці клепані можна було стягнути і зав’язати на тім’ї. Поряд з клепанею носили ще шлик, дно і верх якого виготовлявся з червоного сукна, а широке обрамлення («ковнір») із чорної баранкової шкурки.

На Гуцульщині (Космач) поширена була джумёга, джумеля, джугля — шапка, виготовлена з чорної баранячої шкури. Населення гірських районів носило сиві шапки з темносинього сукна, обшитого овечим смушком. Шапку оздоблювали різноколірними косичками.

На Закарпатті (Міжгірський р-н) побутували «ковпаки», виготовлені зі шкури ягняти та домотканого сукна. Влітку одягали «клебаню» або «кресаню» та солом’яні капелюхи, які купували в Хусті. Головні убори прикрашали перами птахів (тетерева, сойки, гірського орла), часто щетиною дикого кабана, що збиралася в дудочки («косиці») і приколювалась до капелюхів. Одружений вже не носив пера в капелюсі. Перо, за народним звичаєм, означало юначу силу, відвагу і молодечу честь.

У північній частині Львівщини побутували баранячі шапки з суконним верхом і розрізом ззаду, підбиті смушком («шапка на завісах»).

Солом’яним брилям-капелюхам («брилі», «солом’яники») також належить важливе місце серед головних уборів українських селян. їх плели з соломи різними способами: рівною широкою стрічкою, в зубчики і луску, косичкою тощо.

Солом’яні капелюхи буковинського Поділля мали високе дно та вузькі загнуті угору поля, які облямовувалися чорною стяжкою. їх оздоблювали квітами, герданами та перами. В околицях Подністров’я високі головки капелюхів прикрашали плетеними із різноколірного бісеру герданами, павиними перами, паперовими й волічковими квітами.

У способі ношення головних уборів спостерігаються локальні відмін­ності. Шапки носили залежно від місцевих традицій: заломлювали посередині, накругло або наплоско, зсували на потилицю або набік.

З викладеного можна констатувати, що з давніх часів головні убори відображали соціальну приналежність і змінювалися відповідно до віку і сімейного становища.

З головними уборами пов’язані й певні поняття моралі та народної етики. Крім своєї утилітарної функції, вони відзначаються ще й високими художніми якостями, які за нашого часу можна деякою мірою використати при моделюванні сучасних головних уборів.

 

Львів

К. І. МАТЕЙКО



Источник: http://glishchynska.blogspot.com/2016/02/xx.html
Категория: Український стиль | Добавил: admin (30.01.2017)
Просмотров: 172 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
avatar